Єдиний Контакт-центр судової влади України 0-800-501-492

Наталія Деркач:"Використання прогалин у законодавстві самими ж суддями критично знижує довіру суспільства до Феміди в цілому"

27 лютого 2020, 11:07

Видання: Закон І Бізнес
Дата публікації: №7 (1461) 22.02—28.02.2020

Автор: Наталія Деркач, Голова Дніпровського апеляційного суду 
 

Визначення спеціалізацій суддів у судах першої інстанції, а звідси й штучне унеможливлення авторозподілу справ, може дестабілізувати роботу всієї судової влади окремого регіону. А такі випадки використання прогалин у законодавстві непоодинокі, що вимагає його удосконалення.

Спори про підсудність

В одному з місцевих загальних судів Дніпропетровської області працюють 8 суддів з повноваженнями, що є достатньою кількістю для здійснення правосуддя. Зборами суддів тут визначена спеціалізація: розгляд кримінальних проваджень здійснюють 3 судді, ще 5 спеціалізуються на цивільних справах. Тому до Дніпровського апеляційного суду надходять численні подання про направлення кримінальних проваджень на розгляд до інших судів через неможливість утворити склад суду.

Водночас законом «Про судоустрій і статус суддів» визначення спеціалізації з розгляду окремих категорій справ у судах першої інстанції не передбачено (окрім слідчих суддів та суддів зі здійснення кримінального провадження щодо неповнолітніх). Тож ДнАС неодноразово відмовляв у задоволенні таких подань.

Однак на зборах суддів голова місцевого суду, не враховуючи вимог закону, звинуватив ДнАС через відмову задовольняти такі подання і наголосив, що в апеляційному суді пропонують скасувати спеціалізацію, яку визначено на загальних зборах їхнього суду.

Між тим відповідно до ч.5 ст.34 Кримінального процесуального кодексу спори про підсудність між судами не допускаються. Мета одна — уникнути безпідставної тяганини та забезпечити законне право на безперешкодний доступ до правосуддя кожному громадянину.

Натомість ситуація у суді першої інстанції є кардинально іншою, а практика щодо направлення справ до інших судів — усталеною. Так, за даними автоматизованої системи документообігу «Д-3» ДнАС, з 2.10.2018 до 10.01.2020 в одній зі справ суд першої інстанції 12 разів звертався з поданням про її направлення до іншого суду, в другій — 9, в іншій — 7 разів тощо.

Зловживання правом на самовідвід

Яскравим прикладом є справа, порушена за обвинуваченням громадянина за ч.1 ст.122 Кримінального кодексу. У ній головуючий постановив ухвалу, якою задовольнив безпідставно заявлений самовідвід, хоча за 2 роки і 5 місяців провів майже весь судовий розгляд. Це унеможливило повторний автоматичний розподіл справи. Провадження тричі надходило до апеляційного суду для вирішення питання про його направлення на розгляд до іншого суду з одних і тих самим підстав. Як наслідок, справа направлена до іншого суду області, де розглядатиметься спочатку. Тобто весь цей час людина, яка звернулась до суду по захист своїх прав, перебувала у невизначеності з вини законника, який чомусь затягував розгляд справи.

Цікавим також є той факт, що цьому самовідводу передувала заява потерпілого про відвід головуючому. Але ухвалою іншого судді в її задоволенні було відмовлено з підстав необґрунтованості. Через значний період часу, оперуючи тим, що потерпілий заявляв відвід та подав на головуючого дисциплінарну скаргу до ВРП, доповідач заявив самовідвід та своєю ж ухвалою його задовольнив.

Зловживання правом на самовідвід може свідчити про недобросовісне використання суддею незначного приводу для того, щоб уникнути розгляду справи. Це не тільки порушує права сторін на своєчасний розгляд, а й перекладає всю відповідальність за правильність винесення рішення на інших суддів, що також є порушенням суддівської етики. Такий підхід не відповідає меті забезпечення неупередженості суду під час розгляду справ.

Штучне унеможливлення авторозподілу

Крім того, суд першої інстанції жодного разу не виконав ухвали апеляційного суду та знову звернувся у цьому ж провадженні з поданням про направлення справи до іншого суду, зазначивши ті самі причини неможливості авторозподілу справи.

ДнАС зі свого боку в рамках своєї компетенції постійно роз’яснює, що такі дії суперечать стст.18, 21, 22, 23 закону «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якими місцеві загальні суди розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення у випадках та порядку, визначених процесуальним законом. А з-поміж суддів місцевого суду обираються слідчі судді та судді, які розглядають кримінальні провадження стосовно неповнолітніх, і вони не звільняються від виконання обов’язків судді першої інстанції. Створення обов’язкових (колегій) палат з розгляду цивільних, кримінальних справ у судах першої інстанції законом не передбачено.

Поділ суддів за спеціалізаціями призвів до штучного унеможливлення автоматизованого розподілу справ. Це не є об’єктивною підставою для направлення кримінального провадження до іншого суду.

Таке організаційне визначення функціонування суду перш за все порушує загальні засади кримінального провадження — доступ до правосуддя. Зокрема, ст.8 закону, якою передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Згідно зі ст.55 Конституції права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а не нівелюються ним.

Таким чином, ігнорування рішень апеляційної інстанції призводить до дезорганізації роботи, порушує права осіб на розгляд їхніх справ судом, до підсудності якого вони віднесені процесуальним законом, у розумні строки.

Такий підхід до організації роботи місцевого суду є негативним прикладом для інших. Це є неприпустимим з огляду на завдання кримінального провадження, призводить до прямого порушення ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у частині забезпечення швидкого й ефективного правосуддя.

Також створюються об’єктивні незручності для учасників кримінальних проваджень, які внаслідок небажання суддів нести відповідальність за прийняті рішення змушені долати сотні кілометрів до інших судів області. Про високий рівень довіри суспільства до судів та суддів за таких обставин не може йти мова!

Проблема державного масштабу

Через недосконалість українського законодавства та свідоме використання самими ж законниками таких прогалин Україна знову опинилася серед лідерів за кількістю скарг проти неї у Європейському суді з прав людини. За даними сайту ЄСПЛ, станом на кінець 2019 року тут зареєстровано 8850 скарг, відповідачем у яких є Україна, або кожна сьома із поданих до Страсбурга заяв.

За кількістю скарг щодо порушення положень ст.6 конвенції (право на справедливий суд) наша країна також у лідерах. За цими показниками у період 1959—2019 рр. наша держава зайняла 4 місце (1038 скарг).

За результатами 2019 року Україна серед країн — членів Ради Європи посіла друге місце після Росії за кількістю скарг щодо порушення положень ст.6 конвенції — 58. Загальна сума, яку має відшкодувати своїм громадянам Україна (моральні збитки, судові витрати), становить близько мільйона євро (а це більш як 26,5 млн грн.)!

Ці показники у тому числі свідчать про значні законодавчі, правові та етичні проблеми масштабного характеру в усій системі державної влади, а звідси і судовій, через які громадяни вимушені шукати захисту своїх прав у ЄСПЛ. Свідомі маніпуляції законників у цій ситуації можуть гальмувати розвиток усієї судової влади, звести нанівець прагнення українців стати повноправними членами європейської спільноти, де головним для громадян є верховенство права та дотримання законів усіма гілками влади.

Водночас важелів впливу на ситуацію немає (як у судів апеляційної інстанції, так і у Ради суддів тощо). Тож суддівська спільнота має долучитися до обговорення цієї проблеми, адже подібні ситуації виникають у кожному регіоні. Привернення уваги до таких непоодиноких випадків використання прогалин у законодавстві спонукатиме Верховну Раду до вдосконалення законодавчої бази.